Квітучий сад у дельті Дунаю

Зараз уже точно не визначити, хто і коли першим назвав невелике містечко Вилкове «Українською Венецією». Але якщо запитати тих, хто побував в італійській Венеції та в українському містечку Вилкове, що може об’єднувати ці два місця, то крім каналів навряд чи вони зможуть назвати ще щось. У всьому іншому це більше антиподи: Венеція – царство каменю, Вилкове - царство буйної рослинності.

 

 

Містечко розташоване серед боліт дельти Дунаю, який у цьому місці впадає в Чорне море. Річка впадає в море кількома рукавами. Один із них - Кілійський - ділиться на три устя, які утворюють своєрідну вилку. У цій «вилці» й стоїть містечко, яке, можливо, тому й назване Вилкове.

Дельта Дунаю - унікальна екосистема. Тут створено Дунайський біосферний заповідник, який є природоохоронним, науково-дослідним закладом міжнародного значення.

Трохи історії

Вилкове має понад 250-річну історію, засноване воно у 1746 році. За часів Петра І сюди тікали люди, які не бажали миритися з новим церковним вченням. Їх так і називали «старовірами». Турецька влада (тоді це були турецькі землі) охоче приймала біженців, дозволяла будувати будинки, звільняла від податків. Так і з’явилося в нижній частині дельти Дунаю поселення старовіров – липованів (перше поселення називалося Липованське). Старовіри завжди відрізнялися суворістю моралі, організованістю і працьовитістю своїх членів, а поряд з цим – дружелюбністю та гостинністю.

Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році до російських старовіров приєдналися українські козаки.

Поселенці шукали острівці суші, селилися в шалашах. Місця вибирали на материковій частині на низьких наносних берегах, які при сильних вітрах і паводках затоплювалися водою. Виникла потреба в укріпленні місць під житло, господарські будівлі та городи. Ґрунт брали тут же, прокопуючи навколо зайнятих ділянок суші канали та єрики. Вони слугували межею між земельними ділянками господарів і хорошими проходами та укриттям для човнів.

Разом з природними протоками дельти рукотворні канали утворили єдину водну систему каналів і єриків поселення. Вона займає до 45% території нинішнього міста, і по каналах на човні можна потрапити в будь-яку його частину. У старій частині містечка замість вулиць мальовничі канальчики – єрики (єрик - відносно вузька протока, що з’єднує озера, затоки, протоки і рукави річок між собою, а також із морем. В межах старої частини містечка по обох сторонах єриків влаштовані дерев’яні помости – «кладки», якими й пересуваються люди. А наймасовішим видом транспорту є човен. Човни вилківчан, вузькі та гостронісні, заходять прямо у власні двори.

У новій частині міста вже побудовані звичайні асфальтовані вулиці і навіть є багатоповерхові будинки.

Сади та городи Вилкового

Звісно, що в цих місцях основною сферою зайнятості населення є рибальство на Дунаї, озерах дельти та в Чорному морі. Але крім рибальства, особливо в останні роки, Вилкове все більше відоме як місце виноградарства і вирощування суниці (ці культури масово вирощують жителі на островах дельти). Суниця тут дає кілька врожаїв, і у ягід смак зовсім особливий. А сорт винограду «Новак» і вино, зроблене з нього, стали ексклюзивною «візитною карткою» Вилкового. Смак винограду цього сорту неможливо сплутати з будь-яким іншим виноградом у світі, а вино, зроблене з нього, одночасно й ніжне на смак, і має високий градус.

Більша частина городів знаходиться на островах, до яких можна дістатися лише човном. Стоячи у воді, дістають тут мул, потім укладають на березі, підсохлий вивозять тачками або носилками у потрібне місце. Добривами майже не користуються. Мул, як і в давньому Єгипті, дарує силу будь-якій рослині. Місцевий мул – справжнє багатство. На таких «городах-островах» вирощують чудові яблука, вишню, черешню, айву, сливи. Плодові дерева дарують дворам затінений затишок. Самі будиночки, в основному, невеликі. Є будиночки, побудовані за старою технологією з очерету, обмазного тим самим мулом (при висиханні він стає міцним, як цемент), і побілені білою глиною.

Враження від побаченого

Вилкове я планував відвідати ще три роки тому, після того, як почув захоплюючу розповідь моїх колег про ці красиві та унікальні місця. Перед поїздкою прочитав багато матеріалів в Інтернеті про цей край і переглянув безліч фото.

Відвідати це дивовижне місце вдалося лише в середині липня минулого, 2011 року. Побачене перевершило всі очікування – це справді чудовий край – царство води, рослинності, птахів і….. тиші.

Мене, як практикуючого дендролога, передусім цікавило – яким чином, практично на болоті, можуть рости чудові плодові сади, що дають багаті врожаї?

Переконатися в цьому я зміг, побачив усе власними очима і підтверджую наведеними фото, знятими під час поїздки!

Про те, як створювалися городи і сади, написано вище. А з розповідей Михайла Жмута, кандидата біологічних наук, який багато років працював у Дунайському біосферному заповіднику, прекрасно знаючого все про ці місця, ми дізналися й інші тонкощі успішного вирощування плодових дерев в усті Дунаю. Передусім, висота насипу штучних островів має бути такою, щоб корені рослин могли вільно розвиватися в товщі землі над рівнем ґрунтових вод. І ще одна важлива особливість - у родючому мулі, з якого формуються ці острови, не лише багато рослинних решток, які є органічним добривом, а й крупнозернистого річкового піску, що сприяє хорошій повітропроникності ґрунту, а відповідно, доброму збагаченню ґрунту киснем, що так важливо для нормального росту коренів. До того ж, у цих місцях у вегетаційний період, як правило, переважають сонячні дні, і сонце щедро обігріває ґрунт. Такі умови прекрасно підходять і для садової суниці (полуниці), яка у великих кількостях і відмінної якості вирощується в цих місцях.

 

Чудово почуваються тут і багато декоративних рослин. Окрім переважаючих у цих місцях різних деревних і кущових видів верб, а також тополі й вільхи, на підвищеннях ростуть найрізноманітніші види рослин. Тут я побачив і розкішні гортензії, і вишукані гібіскуси та буддлею, а також обліпиху, аронію чорноплідну, тую західну, кримську та звичайну сосну, різні спіреї, чубушник, бузок і багато інших декоративних рослин. Але головне, що так пишно росте все це завдяки щоденній, щорічній і багаторічній праці мешканців цього краю.

В цілому, після поїздки залишилися лише приємні спогади і щемливе відчуття необхідності всякого збереження цих місць для майбутніх поколінь.

Рековець Петро, дендролог,
голова правління
Київського ландшафтного клубу